Газова батарея Ґроува

Кожен елемент до цього носив своє пальне із собою. Вольтів стовп з'їдав свої цинкові кружальця; елемент Даніеля з'їдав цинковий стрижень і розчин мідного купоросу. Скінчився метал — скінчився й елемент, а єдиним способом дістати більше енергії було зібрати більший. У 1839 році Вільям Роберт Ґроув, адвокат, що займався фізикою у вільний час, повідомив у Philosophical Magazine про інше. Він наполовину занурив дві платинові пластинки в розведену сірчану кислоту й замкнув верхню половину однієї у водні, а другої — у кисні. Елемент давав близько вольта, і всередині не було жодного витратного металу: платина лишалася недоторканою, витрачався газ. Він склав п'ятдесят таких елементів у те, що назвав газовою вольтовою батареєю, і нею електролізував воду, пустивши реакцію назад нею ж самою. Це і є вся ідея паливного елемента, і вона прийшла на сто двадцять років раніше, ніж нею змогли скористатися. Причина — у третьому кроці: реакція може відбуватися лише вздовж лінії, де сходяться газ, рідина й каталізатор, а на гладкому платиновому дроті ця лінія зникомо коротка. Елементи Ґроува давали добру напругу і майже жодного струму. Усе подальше — платинова чернь, пористі пластини Монда й Лангера, нікелеві електроди Бекона під тиском, сучасна мембранна збірка — це атака на одну цю геометричну задачу. Ґроув ніколи її не патентував. Він опублікував її в листі й перейшов до суперечок про збереження енергії.